Головна » 2017 » Грудень » 5 » Деінституціалізація: дбати про дітей, а не про заклади
11:53
Деінституціалізація: дбати про дітей, а не про заклади

Складним словом «деінституціалізація» називають реформу інтернатних закладів для дітей-сиріт і позбавлених батьківського піклування, яка чекає своєї реалізації в Україні з 2006 року. Насправді це не про заклади. Це про дітей та їхнє майбутнє, про яке ми зобов’язані піклуватися уже сьогодні.

Результат пошуку зображень за запитом "деінституалізація дітей-сиріт це"

«Кожні три дні до інтернатних закладів України потрапляють 250 дітей. Кожні три дні одна дитина в інтернатах помирає. 90 % випускників таких закладів не готові до самостійного життя і почуваються викинутими, виставленими за двері». Таку статистику озвучив Уповноважений президента України з прав дитини Микола Кулеба під час Всеукраїнського установчого семінару-наради «Впровадження першого етапу Національної стратегії реформування системи інституційного догляду та виховання дітей на 2017-2026 роки», що проходив у Києві 28-30 листопада. Семінар був організований спільно з Фундацією всесвітньо відомої авторки книг про Гаррі Поттера Джоан Роулінг Lumos (Великобританія) та Національним офісом ДІ реформи, створеним за підтримки канадського проекту EDGE. Головна мета організаторів – поділитися досвідом, як реформувати заклади, щоб всі діти незалежно від стану здоров’я, рівня розвитку та соціального становища мали можливість жити з батьками. Для цього потрібно вчасно реагувати на дитячу біду та надавати сім’ям із дітьми таку підтримку, аби батьки не віддавали дітей на утримання та виховання в інтернатні заклади. А щоб цього досягти, необхідно змінити колишню радянську культуру і традиції «державної опіки» над дітьми в інтернатах на підтримку сімей із дітьми за рахунок розвитку послуг та забезпечення їхньої доступності незалежно від місця проживання та стану самої дитини.

 

Сьогодні в 751 інтернатному закладі знаходяться 104 тис. дітей – 1,5 % всього дитячого населення України. Найжахливіше те, що 90 % з них мають батьків, не позбавлених батьківських прав. 23 % навчаються і проживають в інтернатах лише тому, що їхні сім’ї перебувають у складних життєвих обставинах. Серед причин: бідність батьків, ухиляння ними від виконання батьківських обов’язків, безробіття, відсутність розвиненої мережі загальноосвітніх шкіл у сільській місцевості або проблеми з підвезенням учнів до школи, алко- і наркозалежність батьків тощо.

Однак, попередити хворобу завжди простіше, ніж лікувати. Якщо вчасно виявити проблему, оперативно вибудувати стратегію рішення і діяти, то в більшості випадків соціальне сирітство можна відвернути, зберігши біологічну сім’ю. А сім’я для дитини завжди краще, ніж будь-який, навіть дуже хороший, заклад. До того ж профілактика соціального сирітства у 8 разів дешевша утримання інтернатів і сиріт, на які у 2016 році держава витратила 7 млрд грн, а благодійники – 250 млн грн. При цьому безпосередньо на дітей із державних грошей пішло лише 15 % (27 грн на день на дитину: 1 грн – ліки, 3 грн – одяг, 23 грн – їжа), а 85 % – на персонал і утримання приміщень.

Чому інтернати – це зло?

Про це дуже емоційно розповіла 27-річна Ліна Дешвар – колишня випускниця інтернату в Луганській області, в якому прожила 8 років: «Наближаються Різдво і новорічні свята – час, коли благодійники тоннами возять в інтернати цукерки й подарунки. Коли я була ще маленькою, то єдина на весь інтернат мала інвалідність. І на свята мене завжди садили за спинами співробітників. Я ніколи не бачила ані ялинки, ані Діда Мороза. Пам’ятаю, коли привозили подарунки і ми заходили з ними в групу, вихователька завжди казала: «Покладіть подарунки і йдіть помийте руки». Ми так і робили. А коли поверталися, подарунків уже не було, і більше ми їх не бачили…

…Уже в іншому інтернаті вихователька якось побила мене шваброю. Мені вже 27 років, а я досі це пам’ятаю і не можу взяти до рук швабру…

…У мене є подруга, яка була однією з найкращих учениць в класі. Але через інвалідність 1-ї групи її відправили до психоневрологічного інтернату, де вона живе і досі. Їй вже 29 років, і на її житті повністю поставили хрест, навіть не давши змоги отримати повноцінну освіту. Тож я і мої друзі мріємо, щоб інтернатів, які калічать долі дітей, не було, і як представники Національної дитячої ради хочемо активно долучатися до реформи інтернатної системи. Кожна дитина має право на щасливе дитинство, на сім’ю. Навіть якщо має інвалідність.

У мене був хороший інтернат, але коли я з нього вийшла, то була повністю асоціалізована. Ми жили у «закритій коробці». Щоб 17-річній людині вийти в магазин, який знаходиться через дорогу, потрібно було написати заяву й підписати її у чергового вихователя та лікаря. А вже потім тільки за руку з вихователем можна вийти в сусідній магазин. А в 19 років нас випихають із закладу, і ми не знаємо елементарного – як переходити дорогу і як розраховуватися в магазині. Тоді відчуваєш, що життя закінчилося. Подумайте про таких, як я, про те, що з нами роблять в інтернаті, і хто нас чекає за його стінами, які шанси у нас є».

Щороку понад 12 тис. дітей випускаються з інтернатних закладів після закінчення школи й поповнюють «армію» безхатченків, безробітних, дезадаптованих громадян, які потрапляють під вплив кримінального середовища і як наслідок – до місць позбавлення волі. Випускники інтернатів у переважній більшості, як і їхні сім’ї, стають клієнтами соціальних служб і потребують подальшої опіки, утримання з боку держави. Для своїх дітей вони часто обирають такий самий шлях – віддають до інтернатів.

Так, згідно з минулорічним дослідженням організації «Надія і житло для дітей», 20-30 % дітей в інтернатах мають батьків, які в минулому теж були вихованцями інтернатів. 20 % випускників інтернатів мають судимість; 14 % займаються проституцією; 10 % протягом двох років після випуску закінчують життя самогубством. І лише 10 % нормально адаптуються у суспільстві. Таким є справжній соціально-економічний ефект від мільярдних вкладень платників податків у систему, що змушує дітей страждати.

Мрії третього старту

31 жовтня в Житомирі представники фонду Lumos підписали Меморандум про співробітництво з Уповноваженим президента з прав дітей Миколою Кулебою та Житомирською облдержадміністрацією. Інтернатам Житомирщини фонд надасть технічну, експертну та методичну допомогу в реалізації пілотного проекту для сприяння припинення потрапляння дітей в інституції, тобто будуть реалізовані проекти, направлені на підтримку кризових сімей, аби зменшити кількість відмов від дитини і заходи з повернення дітей у сім’ю.

Пілотні проекти щодо деінституціалізації передбачені також і в рамках проекту модернізації соціальних послуг, на який Україна отримала позику в 300 млн євро від Всесвітнього банку. На сьогодні вони вже розпочалися в Києві та в Київській області. На черзі ще кілька областей, поки що публічно не об’явлених.

Згідно з прийнятою державою Національною стратегією реформування інтернатних закладів на 2017-2026 роки, результатами зусиль міністерств, місцевої влади, громадських організацій та Національного офісу ДІ-реформи мають стати:

  1. З 2018 року кількість дітей, охоплених інклюзивним навчанням, постійно зростатиме. Щорічно – на 30 % загальної кількості дітей з особливими освітніми потребами;
  2. З 2018-го все більша кількість сиріт (а також дітей, позбавлених батьківського піклування та осіб з їх числа) матимуть житло. Їхня кількість має зрости на 20 % від кількості таких осіб, які перебувають на квартирному обліку;
  3. З 2018-го щорічно зменшуватиметься кількість дітей, які виховуються в закладах інституційного догляду та виховання дітей. Зменшення має бути на 10 % кількості таких дітей станом на 1 січня 2018 року;
  4. З 2019 року щорічно зменшуватиметься кількість закладів інституційного догляду та виховання дітей (крім спеціальних шкіл-інтернатів і навчально-реабілітаційних центрів) на 10 %;
  5. З 2020 року дітей до трьох років не будуть влаштовувати до закладів інституційного догляду та виховання дітей;
  6. До 2026 року всі типи закладів інституційного догляду та виховання дітей, в яких проживає понад 15 вихованців, перестануть діяти;
  7. До 2026 року кількість дітей, які виховуються в системі альтернативного догляду, становитиме 0,5 % загальної кількості дитячого населення (нині – 1,5 %);
  8. З 2026 року неурядові організації надаватимуть не менше 50 % соціальних послуг дітям і сім’ям із дітьми на замовлення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування;
  9. Випускники інтернатів, вихованці прийомних сімей, ДБСТ і сімей піклувальників будуть охоплені послугами соціального супроводу задля їхньої інтеграції у суспільство та підготовки до самостійного життя;
  10. У кожній громаді буде доступ до послуг дітям і сім’ям із дітьми, відповідно до їхніх потреб.

Чудові наміри, але чи вистачить на все це потенціалу, а головне, бажання на всіх рівнях? І чи не залишаться добрі наміри лише паперовими гаслами? Адже, починаючи з 2006 року, це вже третій старт реформи деінституціалізації. І хоча за минулі 10 років з тим, що інтернати – це зло, погодилося чимало опонентів, противників реформування цієї системи й досі достатньо. І не завжди найсерйознішими з них є директори і співробітники закладів, які бояться втратити свої робочі місця, особливо якщо інтернат розміщений у невеликому місті й, по суті, є містоутворювальним підприємством.

«Коли ми говоримо про розвиток дитини, то всі розуміємо, що є три головних кола учасників цього процесу, – зауважує заступник міністра соціальної політики Олександра Чуркіна. – Перше – це родина. Саме вона має доглядати дитину. Друге – громада, де мешкає родина зі своєю дитиною. Саме громада є першою ланкою, яка може допомогти родині, що опинилася в складних життєвих обставинах. І третя – це держава. Якщо щось трапляється з родиною і дитина набуває статусу дитини-сироти, вона потрапляє в заклад, який є загрозою повноцінному розвитку дитини. На 1 жовтня цього року ми маємо більше 70 тис. дітей-сиріт або позбавлених батьківського піклування. У регіонах цифри різні, але немає жодного, який не віддає дітей до інтернату.

Сьогодні відбувається децентралізація. Ми створюємо громади. І повноваження щодо захисту таких дітей передаємо їм. На жаль, від голів ОТГ нерідко можна почути, що їм краще віддати дитину до інтернату і в такий спосіб позбутися головного болю.

Звичайно, в цьому є провина держави, яка фінансує ці інтернати – спадщину, яка залишилася з радянського союзу. Історично в розумінні багатьох поколінь інтернати – це норма».

Що потрібно, аби реформа сталася?

«Якими є складники деінституціалізації? – акцентує директор громадської організації «Партнерство “Кожній дитині”» Василина Дибайло. – По-перше, це цінності та розуміння того, що є сприятливим для дитини та її повноцінного розвитку. По-друге – попередження інституціалізації дітей, передусім дітей раннього віку, для яких особливо важлива емоційна прив’язаність і підтримка щоденного розвитку. По-третє, закриття або зміна профілю наявних інтернатних закладів і розвиток їм на заміну соціальних послуг, яких потребують громади. По-четверте, система моніторингу, яка дозволятиме розуміти становище дітей та їхні потреби. І нарешті, навчання спеціалістів, без якого неможливо досягти змін».

На жаль, вважають експерти, суть реформи поки що не всі розуміють однаково. «Відомча розрізненість ще зберігається у баченні і планах на всіх рівнях, – відзначає директор представництва благодійної організації «Надія і житло для дітей» Галина Постолюк. – Кожна сфера реформує свої заклади. На перший план часто виходить питання, на що перетворити приміщення закладів. Варіанти рішень пропонуються без аналізу індивідуальної ситуації кожної дитини. А топ-керівники виголошують суперечливі меседжі поряд із правильними та прогресивними, як, наприклад, заступник міністра освіти Павло Хобзей: “Спеціальні школи-інтернати мають залишитись як альтернатива і вибір для батьків”, “Підтримуємо деінституціалізацію… у розумних межах” і “Треба подумати, як укрупнити інтернати”».

Аби процес деінституціалізації перейшов у активну фазу, вважає національний програмний директор «СОС Дитячі містечка Україна» Дар’я Касьянова, потрібно: «1) прийти до єдиного розуміння усіх процесів деінституціалізації на регіональному рівні й на місцях як серед громадських організацій, так і серед органів влади; 2) взяти на себе відповідальність за реформу та супроводжувати її; 3) кожному з нас любити та піклуватися про своїх дітей і не бути байдужим до того, що відбувається навколо. Викликати соціального працівника або поліцію – ваш особистий крок до врятування якоїсь дитини, сім’ї. І добре, якщо ніколи не знадобиться того робити. Байдужість до проблем – одна із причин існування українських інтернатних закладів».

Текст: Ганна Дрозд

 

 

Переглядів: 695 | Додав: Ditu_bc | Рейтинг: 0.0/0