12-річний Марко (ім'я змінено з етичних міркувань – авт.) вже 5 років живе в інтернаті.

Не тому, що його батьки загинули чи сидять у в'язниці. Мама з татом свідомо віддали його до інтернатного закладу, бо дитина не говорила.

В інтернаті сталося "чудо" - дитина почала розмовляти, бо тільки там, в 7 років виявили, що потрібно підрізати вуздечку під язиком.

Ані батьки, ані лікарі в селі, де мешкала сім’я, ані сусіди чи спеціалісти з району не поцікавились тим, чому саме дитина не говорить. Вони просто не бачили дитини та її родини аж до семирічного віку, коли хлопчику потрібно було йти до школи.

Відтак тепер Марко змушений жити окремо від рідних, отримувати низькоякісну освіту, не мати нормальної моделі стосунків та навичок самостійного життя у соціумі.

Чому я так впевнено про це говорю?

Бо безліч міжнародних досліджень доводять: інтернатні заклади шкодять розвитку дитині. Вони були виправдані у повоєнний час, аби дати прихисток і турботу сиротам. Але за останні 50 років кількість сиріт в інституціях стрімко зменшувалась, чого не скажеш про загальну кількість дітей в них.

Нині зі 106 тисяч дітей в закладах інституційного догляду в Україні, лише 6 тисяч є сиротами. Відтак вони потребують влаштування у сімейні форми. Усі інші діти мають хоча б одного з батьків і могли б жити у власній родині.

Це – останні наявні статистичні дані. Незабаром ми матимемо нові цифри, але співвідношення буде приблизно таким самим – це типова картина у країнах без проведеної реформи інтернатних закладів для дітей. Цю реформу називають деінституціалізацією (якщо коротко, то просто ДІ).

 

В Україні ДІ розпочалась минулого літа з затвердженням Кабінетом міністрів Національної стратегії реформування системи інституційного догляду та виховання дітей на 2017-2026 роки і Плану реалізації її першого етапу.

Відповідно до Стратегії, вже у 2026 році дітей в інституціях має бути менше 0,5% від загальної кількості (зараз – 1,5%). А ті діти, хто за різних причин все ж залишаться в інституціях, а не в сім'ях – житимуть у невеликих установах в умовах, максимально наближених до сімейних, – до 10 осіб в одному закладі.

У кожній громаді мають з'явитися доступні і якісні послуги для сімей з дітьми.

Наразі триває перший етап реалізації стратегії. За цей час, кожен регіон має оцінити свою мережу інтернатних закладів, з'ясувати, які діти до них потрапляють та чому, які є соціальні, освітні, реабілітаційні, медичні послуги вже зараз, а яких немає.

На наступному етапі кожен регіон буде готувати власний план реформування так, щоб від його реалізації виграли діти. Тобто зараз ніхто нічого не закриває, ніхто нікого не звільняє – триває період оцінки, яку проводить місцева влада.

І на цьому етапі важливо подбати про обмеження потрапляння дітей в такі заклади. Як саме? Відповідь на це питання читайте нижче.

Для збільшення натисніть на малюнок

Відколи ми почали говорити про реформу, вона обростає безліччю міфів, здогадок та жахастиків.

Я хочу дуже коротко пояснити її суть. Якщо після прочитання тексту у вас залишаться запитання щодо реформи – напишіть в коментарях і в наступному тексті я дам на них відповідь.

Деінституціалізація – не про закриття інтернатів. Вона про створення таких умов для сімей та їхніх дітей, щоб потреби в інтернатах просто не було.

Якось одна мама під час конференції обурювалась. Мовляв, не чіпайте інтернати, в мене шестеро дітей, з них двоє – інвалідів. Я не можу дати собі ради з ними. А в інтернаті з дитиною займаються, вона має п'ятиразове харчування і все чудово.

Завдання реформи – зробити так, щоб батьки не віддавали дитину ЖИТИ в інтернат лише тому що там годують, одягають і слідкують за нею. Можна зранку відвозити дитину туди, щоб з нею позайматись і погодували, а ввечері забирати додому. Зараз інтернати є тим місцем, де дитина живе окремо від родини роками.

А послуги, які в них надаються, є дуже низької якості.

Деінституціалізація – це про створення умов, щоб дитина не опинилась в закладі, який увесь цивілізований світ вважає місцями несвободи.

По суті, в'язниці. Хай і з п'ятиразовим харчуванням та додатковими заняттями. Але без життєво необхідних любові, турботливого дорослого, навичок самостійного життя.

Історій сімей, чиї діти живуть в інтернатах, безліч:

• дитина опиняється в інституції, бо батьки зловживають алкоголем чи наркотиками

• або ж вони не можуть прогодувати її, бо мало зароблять (чи не працюють зовсім)

• або ж педагогічно запущену дитину не хоче брати звичайна школа і одразу "списує" в інтернат

• або ж в дитини інвалідність, а сім'я не має можливостей подбати про малюка з особливими потребами...

У світі ці проблеми вирішуються створенням системи послуг для сімей у кризі, щоб вона мала змогу сама дбати про свою дитину.

Тому що всі знають: навіть "хороший-відремонтований-з великою кількістю персоналу" інтернат шкідливий для дітей.

Попереду ще дуже багато роботи усіх міністерств, місцевої влади та громадських організацій, але вона варта зусиль.

Адже кінцева мета – щастя і благополуччя дітей. А що може бути важливіше за це?

Микола Кулеба, уповноважений президента України з прав дитини, спеціально для УП.Життя